Анонс | Новини | Монастирі Києва | Храми Києва | Фотогалерея | Карта сайта
Укр | Рус
Рекомендуємо

Image
Image Монастыри и храмы Киева
Монастыри и храмы УПЦ
Image
Украинский хостинг, сайт бесплатно, раскрутка сайта бесплатно. Киевские Митрополиты

Яндекс.Метрика

 
За свідченням апостола і євангеліста Іоанна Богослова: “Бог є любов” (Ін. 4: 8, 16). Продовжуючи думку апостола любові, отці Церкви називають і такі властивості Бога, як добро, світло, краса, життя, премудрість і т. п. Бог не тільки має ці властивості, але також є їх джерелом, як про це свідчить апостол Яків: “Усяке добре даяння і всякий досконалий дар сходять зверху, від Отця світів” (Як. 1: 17). Бог захотів, щоб до Його любові, благості, краси був причетний ще хтось. Заради цього Він створив світ і людину в ньому.

Створений світ не став продовженням Божої сутності. Його буття абсолютно відмінне від буття Бога. За думкою отців Церкви, світ не народжений Богом, але постав як акт Його благої волі. У порівнянні з буттям створеного світу, Бог володіє надбуттям, нескінченно більшим від буття світу та людини.

Вінцем всесвіту є людина, створена за образом і подобою Божою, як про те свідчить Святе Письмо: “І сказав Бог: створимо людину за образом Нашим і за подобою Нашою.

І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її” (Бут. 1: 26-27). Людина єдина отримала образ Божий. Навіть про Ангелів, які теж були створені Богом як розумні істоти, не говориться, що вони створені за образом і подобою Його. Ангели були створені безтілесними, а людина поєднувала в собі як духовне, так і матеріальне — вона отримала душу й тіло. Душа являє духовний невидимий світ, а тіло — матеріальний, видимий.

Хоча людина створена досконалою, вона була покликана досягати ще більшої досконалості. Шлях цей нескінченний, як нескінченний Сам Бог. Ідучи цим шляхом, людина має ставати причасницею Божественної благодаті, любові, краси — всього того, що отці Церкви називали благобуттям. Вона повинна поступово уподібнюватися Богу. У спілкуванні з Богом, сходженні до досконалості й уподібненні Богу було визначено мету людського життя. Ця мета у Святому Письмі названа подобою Божою (Бут. 1: 26). Коли у Святому Письмі розповідається про створення людини за образом і подобою Божою, йдеться про те, що образ Божий людині даний, а подоба — задана як мета життя. Преподобний Іоанн Дамаскін говорить про це так: “Вираз: “за образом” — вказує на здатність розуму і свободи; тоді як вираз: “за подобою” — означає уподібнення Богу в чесноті, наскільки воно можливе для людини”. Ця мета у православній традиції називається також обоженням. Значення цього слова в тому, що людина по благодаті має стати такою, яким Бог є за природою. Тобто людина повинна набути таких якостей, які має Бог. На відміну від Бога, Який володіє цими якостями за самим Своїм єством і в Якого ці якості не мають іншого джерела, крім Нього Самого, в людини всі богоподібні якості можуть бути лише надбаними, а їхнім джерелом може бути тільки Бог. Удосконалюючись, людина мала приводити до Бога все видиме творіння. Через людину весь створений видимий світ мав стати причасником Божественних благ.

Щоб без перешкод досягати досконалості й богоподібності, дедалі більше прилучаючись до Божественної любові й благості, людина повинна була зберігати вірність своєму Творцю. Ця вірність мала виявлятись у дотриманні даної Ним заповіді, яка полягала в тому, щоб не куштувати плодів з дерева пізнання добра і зла, посадженого в раю (Бут. 2: 16-17).

Дияволу — главі ангелів, які відпали від Бога і зробилися демонами, — було нестерпно бачити, як людина невпинно зростає у своїй любові та пізнанні Бога. Позаздривши, він спробував направити людину хибним шляхом і віддалити її від Бога. Для цього він явився у вигляді змія в райському саду жінці першого чоловіка — Єві — і запропонував порушити заповідь Божу, скуштувавши від дерева пізнання добра і зла (Бут. 3: 1-5). Єва, а через неї і Адам, послухалися змія і порушили веління Боже, зрадивши тим самим Божій любові й утративши той тісний і безпосередній зв’язок зі своїм Господом, який вони мали раніше (Бут. 3: 6-8). Так сталося гріхопадіння. Через те, що люди відвернулися від Бога, вони позбавилися джерела благодаті, життя, радості, любові. У людині зародилася схильність до зла, яку вона, як виявилося, не в змозі виправити власними зусиллями, — той стан гріха, який апостол Павел описує такими словами: “Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. Бо знаю, що не живе в мені, тобто в моєму тілі, добро; бо бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу. Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю” (Рим. 7: 15, 18-19). Результатом гріхопадіння стали потьмарення розуму, слабкість волі, розлад душі, а також хвороби тіла і врешті — фізична смерть людини. Оскільки стан усього навколишнього світу перебуває у прямій залежності від стану людського єства, хвороба останнього призвела до того,  що все видиме творіння Боже також уразила хвороба. У Святому Письмі про це сказано, що земля, з якої спочатку виростало “всяке дерево, приємне на вигляд і добре для їжі” (Бут. 2: 9), після гріхопадіння почала давати “терня й осот” (Бут. 3: 18).

Порушенням заповіді про невживання плодів з дерева пізнання добра і зла людина збудувала стіну між собою і Богом, втративши зв’язок зі своїм Творцем і отримавши нездоланну схильність до зла. Це виявилося вже на самому початку людської історії відразу після гріхопадіння, коли старший син грішних прабатьків Адама і Єви — Каїн — убив свого молодшого брата Авеля (Бут. 4: 8). Людство дедалі більше потопало у злі. Недружелюбність і неприязнь між окремими людьми переросли у ворожнечу й війни між цілими народами. Зло панувало і примножувалося.

Бог відразу після гріхопадіння перших людей обіцяв послати їм Іскупителя, Який звільнив би їх від тління й смерті (Бут. 3: 15), і не гаючи часу почав готувати пришестя у світ Спасителя людського роду. У підготовці пришестя у світ Месії смисл священної історії спасіння, яка почалася відразу після гріхопадіння й кульмінацією якої стало втілення Сина Божого. Важливою віхою цієї історії було обрання Богом праведного патріарха Авраама, щоб вивести від нього народ, із якого мав народиться Месія. Коли цей обраний народ примножився, Бог дарував йому через пророка Мойсея Закон — норми, що стали критерієм того, що є зло і що є добро. Це було надзвичайно важливо у світі, де моральні критерії були нечіткі й кожний трактував зло й добро по-своєму. Закон давав обраному єврейському народу взірець, яким має бути праведне життя. Однак Закон у своїй повноті був напевно нездійснимий. Зло, що засвоїлось у людській природі через гріхопадіння, не давало людям, навіть тим, які знали норми праведного життя й прагнули жити таким життям, можливості виконати Закон. Про це пише апостол Павел: “Я не інакше пізнав гріх, як через закон. Бо я не розумів би і побажання, якби закон не говорив: не пожадай. Бо ми знаємо, що закон духовний, а я тілесний, проданий гріху. Бо за внутрішньою людиною знаходжу насолоду у законі Божому; але в членах моїх бачу інший закон, що протиборствує закону розуму мого і бере мене в полон закону гріховного, який перебуває в членах моїх” (Рим. 7: 7–23). Щоб спасти людський рід, звільнити його від гріха й смерті, на землю зійшов Сам Бог, з’єднавши із Собою людське єство. Месія Іісус Христос виявився не просто пророком, але втіленим Богом.

Олюднення, або втілення, Сина Божого стало здійсненням сподівань гріховного людства на спасіння. Через Нього людське єство отримало зцілення від гріха й смерті. Для спасіння людського роду принциповим було те, що до нього зійшов і з ним з’єднався Сам Бог. Якби втілився не Бог, а одне з Його творінь, нехай навіть найвищих, спасіння було б неможливе. Так само спасіння було б неможливим, якби з Богом з’єдналася не справжня людина, а якийсь сурогат людини. Таким чином, найважливішою передумовою спасіння є з’єднання в особі Іісуса Христа справжнього Бога зі справжньою людиною, як писав священномученик Іриней Ліонський: “Якщо не справжня людина перемогла супротивника людини, тоді ворог так по-справжньому і не був переможений; якщо не Бог дарував спасіння, тоді ми не можемо бути впевненими, що отримали це спасіння. Якщо людина не з’єдна-лася з Богом, тоді вона так і не змогла отримати нетління”. При цьому важливим було те, що як божество, так і людство, з’єднавшись, не втратили своїх властивостей, але залишилися справжнім божеством та справжнім людством і після з’єднання. Кажучи про втілення Бога, святитель Афанасій Олександрійський підкреслював: “Бо тому Він став людиною, що не перестав бути Богом. Так само тому Він є Богом, що  не втрачає людського”.

Справжність Христових божества і людства, що з’єдналися під час боговтілення, зумовлює також їхню повноту, або “досконалість”, як висловлювалися отці Церкви. Зокрема, щоб уся людська природа стала причасницею спасіння, вся вона мала бути сприйнятою Сином Божим при втіленні, як про це свідчить святитель Григорій Богослов: “Що не сприйняте, те не зцілене; те спасається, що з’єдналося з Богом”. Щоб отримати зцілення від гріха й смерті, Бог Слово з’єднав із Собою все людське єство, враховуючи розум, душу, волю, діяльне начало (або, грецькою — енергію). Іісус Христос, таким чином, мав два єства і відповідно дві волі, дві дії (енергії).

Ще однією принциповою умовою спасіння людського єства було нероздільне з’єднання божества і людства. Іісус Христос, маючи боголюдську двоїстість, мав єдине цільне буття. Якби божество і людство Христа не були з’єднані в єдине ціле єство, яке має єдине буття, спасіння людства також не було б можливим, бо людство не могло би повною мірою причаститися божества та благодатних плодів спасіння. Святитель Кирил Олександрійський говорив про Христа як “єдину живу Істоту”. Людство було не просто приєднане до божества, але “стало власним людством Слова, і ми розуміємо єдиного Сина разом з ним (людством)”.

З погляду православної традиції, Христос один і єдиний. Єдність Його буття мовою церковного богослов’я виражено терміном “іпостась”. Єдина іпостась Христа тотожна Іпостасі Бога Слова, Який став людиною. У Христі як єдиній цілісній Істоті ми розрізняємо божество і людство, які є іпостасно з’єднаними природами. Іпостасне з’єднання означає з’єднання реальне, не примарне, яке об’єднує дві природи в єдине буття, що існує як єдине ціле.

Боговтілення було початком спасенної місії Іісуса Христа. Її кульмінацією стали страждання і смерть на хресті, а також воскресіння з мертвих. Своєю смертю Христос переміг смерть, яка увійшла в людське єство через гріхопадіння. Оскільки Христос був не тільки людиною, а й Богом, смерть не могла отримати над ним влади, але була переможена, а Христос воскрес із мертвих. Воскресіння Христове — основа християнської радості й християнської надії на загальне воскресіння мертвих.

Спасіння людської природи від гріха і смерті було, з одного боку, особливою дією другої Іпостасі Святої Трійці, а з іншого боку — спільною дією всієї Святої Трійці.

Найважливішою місією Христа було відкриття таємниці Святої Трійці, як Сам Він говорив Своїм учням: “Ніхто не знає Сина, крім Отця; і Отця ніхто не знає, крім Сина, і кому Син хоче відкрити” (Мф. 11: 27). Те, що Бог є Трійця, є християнським новозавітним одкровенням. Хоча окремі вказівки на троїчність Божественного буття можна знайти й у Старому Завіті, для людства, яке жило до Христа, ця таємниця залишалася прихованою. Одкровення про те, що Бог є Трійця, приніс у світ Син Божий, передавши його Церкві. Самостійно пізнати таємницю Трійці не в змозі ніхто — залучення до неї можливе тільки дією і просвіченням Святого Духа, як про це свідчить апостол Павел, кажучи про іудеїв, які не пізнали Христа: “...покривало донині лишається незнятим при читанні Старого Завіту, бо воно знімається Христом. Донині, коли вони читають Мойсея, покривало лежить на серці їхньому; але коли навертаються до Господа, тоді це покривало знімається” (2 Кор. 3: 14-16). Для того, щоб Дух Святий зійшов на людину і вклав у її серце відання таємниці буття Пресвятої Трійці, людина повинна мати віру й очищене від гріхів серце, як про це сказано в Євангелії: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать” (Мф. 5: 8).

Отже, християнське Одкровення свідчить, що Бог є Трійця і Єдиниця одночасно: трійця Осіб, або Іпостасей, і єдиниця Єства. Три Іпостасі Святої Трійці — це Отець, Син і Дух Святий. Отець має відмінну властивість, якої не має ні Син, ні Дух Святий. Це властивість ненародженості. Також Син має Свою особливу властивість, яка відрізняє Його від Отця і Духа Святого — властивість народження від Отця. І Дух Святий відрізняється від Отця і Сина тим, що походить від Отця. Треба остерігатися проводити будь-які аналогії між тим народженням і походженням, які ми знаємо з нашого людського досвіду, і божественним народженням і походженням, які називаються так умовно, щоб відрізнити Отця від Сина й Духа, Сина — від Отця і Духа й Духа — від Отця і Сина. “Образ народження і образ походження для нас незбагненний, — говорить преподобний Іоанн Дамаскін, — звичайно, що відмінність між народженням і походженням є, це ми дізналися, але яка саме відмінність — цього ніяк не можемо осягнути”.

У Трійці Іпостасей один Отець є безначальним, а Син і Дух Святий мають початок — Отця: Син, як народжений від Нього, і Дух, як такий, Який походить. Дух Святий походить тільки від Отця, а не й від Сина, тому що народжувати і давати походження є властивістю Отця, що відрізняє Його як від Сина, так і від Духа Святого. Незважаючи на те, що Отець є початком Святої Трійці, всі Її Особи рівні між собою — серед них немає старших і підлеглих. Син не нижчий від Отця, і Дух Святий не нижчий від Отця й Сина.

Отець, Син і Дух Святий не розділяються, а лише розрізнюються між Собою. Це не три боги, але один Бог. Так само Божественні Особи не існують самі по собі, оскільки не мають кожний свою особливу сутність, але мають одну спільну Божественну Сутність. Усе, чим володіє Отець, крім отцівства як Своєї відмінної властивості, належить також Сину й Духу Святому, тобто стосується спільної Сутності трьох Іпостасей Святої Трійці. Те саме можна сказати про Сина й Духа Святого. Отець, Син і Дух Святий мають кожний не таку саму, але ту саму Сутність, тому є єдиносущними один одному. Як пише святитель Григорій Богослов: “Син — не Отець, бо Отець — один, але те саме, що Отець. Дух не Син, хоч і від Бога (бо Єдинородний — один), але те саме, що Син. І Три — єдине у Божестві, і Єдине — три за особистими властивостями”. Такі властивості Бога, як любов, благість, справедливість, всемогутність і безмірна кількість інших властивостей, стосуються Божественної Сутності і є спільними для всіх Осіб Святої Трійці. Як Особи неможливо розуміти без Сутності, так і Сутність немислима без Осіб. Особи й Сутність не можна розділяти між собою, але можна лише мисленно розрізняти. Той же святитель Григорій Богослов так уявляє троїчну єдність: “Я ще не почав думати про Єдиницю, як Трійця осяває мене Своїм сяйвом. Тільки-но я почав думати про Трійцю, як Єдиниця знову охоплює мене”.

У Святій Трійці ми також розрізняємо Божественну Сутність і Божественну дію, або “енергію”. Божественна Сутність залишається незбагненною як для людей, так і для Ангелів. Бог пізнається тільки завдяки Своїй дії, яка також іменується Благодаттю, Божественним Світлом і под. Ця дія не є частиною створеного світу, але вона і не якийсь інший бог. Ми можемо її лише відрізняти, але не відокремлювати від Божественної Сутності. Божественна благодать є спільною для всіх Осіб Святої Трійці і являє світові все Божество. Саме за допомогою цієї благодаті Бог створив увесь видимий і невидимий світ й утримує його в бутті. Саме завдяки цій нетварній благодаті все творіння Боже залучається до вічного божественного Буття і набуває можливості обоження. Саме цією благодаттю живе Церква Христова.

Господь і Бог наш Іісус Христос, вознісшись через сорок днів після Свого Воскресіння на Небеса і сівши праворуч Отця, залишив на землі Свою Церкву. У день свята П’ятидесятниці, коли на апостолів, за обітницею Господньою, зійшов у вигляді розділених язиків полум’я Дух Святий, Він об’єднав їх у Церкву Христову. У Церкві Господь Сам перебуває серед віруючих у Нього, бо Церква є Його Тілом, а її члени — членами Його Тіла (1 Кор. 6: 15, 12: 12; Єф. 5: 30). Христос є Глава Церкви (Єф. 5: 23; Кол. 1: 18). Він заснував її як Ковчег спасіння, в якому вірні спасаються від духовної смерті й досягають спасіння й обоження. Поза цим Ковчегом немає істинного й повного спілкування із Христом, а через Нього — зі Святою Трійцею, бо в такому спілкуванні — Богоспілкуванні — й полягає спасіння людини.

Церква одна і немає інших Церков — як один Христос, що є єдиним Главою лише одного Тіла. Хто говорить про кілька Церков або розділяє Церкву, той сповідує, що Христос має кілька тіл, або роздроблює Його Тіло. Багато людських спільнот, які сповідують те або інше вчення про

Христа, через що іменуються “сповіданнями” або “конфесіями”, називають себе “Церквою Христовою”, проте не є такою і присвоюють собі те, що належить лише Єдиній, Соборній і Апостольській Церкві, про яку йдеться в Символі віри. Православна Церква є таким істинним Тілом Христовим і Ковчегом спасіння. Вона в незмінному вигляді зберегла те, що їй було передане святими апостолами. Існують угруповання, які, хоча й зберегли православне віровчення, через гординю й зневагу до соборних засад Церкви та її священних канонів відпали від Тіла Христового, перетворившись на розкольницькі групи. Їхньою характерною особливістю є те, що вони не мають спілкування з жодною із Православних Помісних Церков, тоді як справжні Помісні Церкви мають спілкування одна з одною, що й об’єднує їх у єдину Церкву Христову.

Вірні отримують благодать Божу, а через неї і спасіння, через Таїнства Церкви. У Церкві історично встановлено, сім Таїнств: Євхаристія, Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Єлеосвячення, Священство, Шлюб.

Таїнство Євхаристії, або Подяки, встановлене Самим Господом Іісусом Христом на Таємній вечері перед Його спасительними стражданнями, коли Він, “узяв хліб, благословив, переламав, дав їм і сказав: прийміть, споживайте; це є Тіло Моє. І, взявши чашу та подякувавши, подав їм: і пили з неї всі. І сказав їм: це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається” (Мк. 14: 22-24). Таким чином, Таїнство Євхаристії було встановлене як Таїнство преложення хліба й вина в Тіло та Кров Христові. Усякий, хто причащається Тіла і Крові Господа, стає одним Тілом з Ним і через Нього досягає спасіння, прилучаючись до божественного Буття. Де не звершується Євхаристія, там не здійснюється таїнство спасіння, за словом Самого Господа: “Якщо не будете споживати Плоті Сина Чоловічеського і пити Його Крові, то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому” (Ін. 6: 53–54, 56).

Входження у Церкву здійснюється через Таїнство Хрещення. Хрещення полягає в триразовому зануренні охрещуваного у воду, поєднаному з прикликанням імені Отця, Сина і Святого Духа. Охрещуваному прощаються всі його гріхи. Після Хрещення він готовий до оновленого життя у Христі. Можливе лише одне хрещення, як про це говориться в Символі віри: “Вірую в єдине хрещення на відпущення гріхів”.

За словом Спасителя, людина має бути хрещена водою і Духом (Лк. 3: 16). Тобто, після виходу з хрестильної купелі вона має отримати Духа Святого, як Його отримали апостоли в день П’ятидесятниці. На людину накладається печать дару Духа Святого в Таїнстві Миропомазання, яке для кожного охрещуваного є повторенням П’ятидесятниці.

У хрещенні християнину прощаються всі гріхи, проте боротьба зі своїми гріховними нахилами є тривалим процесом, який продовжується й після хрещення. Для того, щоб людина могла отримати прощення тих гріхів, які вона скоює після хрещення, в Церкві передбачене Таїнство Покаяння. Це Таїнство звершується під час сповіді, коли грішник кається у своїх гріхах перед Богом у присутності священика, через якого й отримує прощення своїх гріхів.

У людському єстві тіло й душа зв’язані в єдине ціле, тому коли людина грішить тілом, страждає її душа, і гріх, який уражує душу, виявляється у хворобах і стражданнях тіла. Для зцілення тілесних хвороб Церква має Таїнство Єлеосвячення, близьке до Таїнства Покаяння. Під час звершення цього Таїнства Церква також молиться про прощення болящому його гріхів і через помазання його освяченим єлеєм просить про зцілення його тілесних недуг.

Звершення Таїнств та інших священнодій у Церкві здійснюється рукоположеними для цієї мети служителями в Таїнстві Священства. Священики становлять ієрархію, що поділяється на три чини: дияконський, священицький і єпископський. Єпископи є наступниками апостолів і здійснюють також служіння управління в Церкві.

Створивши першу людину, Бог сказав: “Не добре бути чоловікові одному; створімо йому помічника, за його подобою” (Бут. 2: 18) — і дав Адаму дружину, зробивши шлюб між чоловіком і жінкою однією з перших заповідей: “Залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї; і стануть два однією плоттю (Бут. 2: 24). Сам

Христос, який прийшов не порушити Закон, але його виконати (Мф. 5: 17), Своє перше чудо звершив на весіллі в Кані Галілейській, перетворивши воду на вино (Ін. 2: 1-11). Церква Христова благословляє союз чоловіка й жінки через звершення над ними Таїнства Шлюбу.

Благодать, якою звершуються Таїнства, одна й через неї здійснюються і інші священнодіяння, установлені в Церкві, у тому числі освячення води, постриження в чернецтво й под.

Мета історії спасіння людського роду й життя будь-якої людини полягає не в цьому віці, але у віці майбутньому, який настане з Другим Пришестям Господа Іісуса Христа. Пришестя Спасителя супроводжуватиметься Загальним Воскресінням усіх померлих людей від першої людини до останньої. Спаситель, Який удруге прийде в силі й славі, судитиме всіх людей і визначатиме їх або до вічного блаженства, або до мук вічних, яким не буде кінця. Життя в Церкві, залучення через Таїнства до божественної благодаті є лише передчуттям благ, які чекають на християн у майбутньому віці. Лише тоді прийде повнота благобуття і досконалість, залучення до благодаті Святого Духа й пізнання божественного буття, як про це свідчить апостол Павел: “Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, гадаючи, тоді ж лицем до лиця; тепер знаю я почасти, а тоді пізнаю, подібно як я пізнаний” (1 Кор. 13: 12). Віра у воскресіння померлих і вічне життя є невід’ємною рисою християнського світогляду, як про це говориться в Символі віри: “Сподіваюся воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”. З цієї фрази Символу віри, а також з інших свідчень, таких як вигук першої християнської общини, наведений у кінці Одкровення Іоанна Богослова: “Хто свідчить це, говорить: так, гряду скоро! Амінь. Так, гряди, Господи Іісусе!” (Одкр. 22: 20), — ясно, що християни повинні з нетерпінням чекати настання майбутнього віку, і всі їхні сподівання мають бути спрямовані на повноту спілкування з Богом, яка прийде лише після загального Воскресіння і Другого Пришестя Спасителя.

Архімандрит Кирил (Говорун)
 
Фотогалерея
© 2008-2017. Офіційний сайт Свято-Іллінської церкви Київської Митрополії Української Православної Церкви.

Всі права захищені.


Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на
http://orthodox-church.kiev.ua/

Головний редактор - протоієрей Віталій Косовський.





 
карта сайту: розділи, сторінки 1 2 3 4 5

Створення сайту "Лаймнет"