|
|
| 06/10/2009 |
| Пам’ятай про кончину твою, і повік не згрішиш |
Цього року виповнюється 175 років від дня кончини блаженної пам’яті подвижниці Київського монастиря в ім’я святих Флора і Лавра черниці Єлени Бехтєєвої (або, згідно з помилковим написом на її могилі, Бахтєєвої). Черниця Єлена, у миру Катерина Олексіївна Бехтєєва, народилася 1756 р. в м. Задонську Воронезької губернії і походила з багатої та знатної родини. Її батько, відставний генерал-майор Задонського повіту Олексій Дмитрович Бехтєєв, доводився рідним братом Федору Дмитровичу Бехтєєву, наближеному до Імператорського Двору церемоніймейстеру, першому вчителеві цесаревича Павла Петровича. Близьким родичем батька подвижниці був також Олексій Іванович Бехтєєв, прапрадід відомого поета російського зарубіжжя Сергія Бехтєєва (його вірш “Молитва”, з присвятою великим князівнам Тетяні Миколаївні та Ользі Миколаївні, було знайдено серед небагатьох речей царствених мучеників, що залишилися після їхньої загибелі). Вони були двоюрідними братами. Син Олексія Івановича, Никандр Бехтєєв, прийняв чернецтво, сорок років подвизався у Задонській обителі й помер у 1816 р. В останні роки земного життя святителя Тихона Задонського Никандр Олексійович був серед найближчих і найулюбленіших його співтаїнників. Узагалі слід сказати, що родина Бехтєєвих мала теплі стосунки зі святителем Тихоном, який часто бував у них і навіть жив у їхньому маєтку. За спогадами келійника святителя Василія Івановича Чеботарьова, “село це на відстані 15 верст від Задонська, панів Бехтєєвих; там був і панський будинок; пани ж самі там не жили. Часом він (свт. Тихон) приїжджав туди і жив там по два місяці й більше…” (Творения иже во святых отца нашего Тихона Задонскаго. Т. V. Записки о святителе Тихоне. С. 9). Дружба з великим святим, Російським Златоустом, справила благотворний вплив не тільки на членів сім’ї Бехтєєвих, а й на їхніх далеких нащадків.
Сімейне благочестя, поза сумнівом, передалося і юній Катерині Бехтєєвій. Послідуючи словам Господа Іісуса Христа, зрікшись усіх благ, насолод і суєт житейських, залишивши батьків, свій дім, багатство і почесті, вона на 18-му році життя таємно втекла до Воронежа і там, у 1774 р., вступила до Покровського жіночого монастиря. Засмучені батьки почали її розшукувати, і, нарешті, після довгих пошуків, батько дізнався, що вона перебуває у Воронезькому монастирі. Прибувши до Воронежа, він звернувся в монастир з вимогою, щоби йому повернули дочку. Співчуваючи Катерині й прозрівши у ній душу, яка істинно присвятила себе служінню Христу і готова заради Нього нести тяжкий чернечий хрест з його прикрощами та стражданнями, настоятелька вмовила Олексія Дмитровича змиритися з вибором доньки.
Згідно зі “Спогадами про черницю Єлену”, виданими ще у 1890 р., подвижницький шлях її був сповнений багатьма бідами, випробуваннями й гоніннями. Залишившись у монастирі, Катерина взяла до себе на виховання сироту зі знатного, але бідного роду, і присвятила себе посту і молитвам. Невдовзі про подвижницьке життя молодої послушниці стало відомо в місті, і її почали відвідувати багато людей, щоб отримати духовну пораду. Це викликало невдоволення ігумені, яка повстала проти неї і всіма засобами намагалася змусити її залишити монастир. Усі відвернулися від опальної черниці, навіть її колишня вихованка, про яку вона так багато піклувалася, зробилася її ворогом.
У скорботі Єлена звернулася з молитвою до Христа й угодника його святого Тихона Задонського зі словами: “З ким я тепер залишаюся, коли в мене забрали все!”. Довго так проплакавши, втомлена, вона заснула міцним сном, і уві сні їй явився святитель, який сказав: “Ти шкодувала, що в тебе відібрали все. Знай, що за твою втрату я винагороджу тебе втіхою, якої не чекаєш”. Утішницею і другом Єлени, замість колишньої її вихованки, стала послушниця того ж монастиря Єлизавета Придорогіна (у чернецтві Євгенія), дочка іменитого воронезького громадянина. Удвох вони вирішили вирушити до Києва, сподіваючись залишитися там у монастирі. Після прибуття до Києва вони оселилися неподалік від міста, де найняли вбогий закуток, і щодня відвідували святу Лаврську обитель, виливаючи своє горе в теплих молитвах перед Печерськими чудотворцями. Тут вони знайшли собі й земного покровителя, в особі ієромонаха Лаврської обителі Антонія (Смирницького), згодом намісника Лаври, а пізніше — Воронезького єпископа, прославленого в сонмі святих рішенням Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 24 червня 2008 р. (див. ЦПГ № 12–13 за 2008 р.). Дізнавшись про їхні злостраждання, о. Антоній поклопотався про прийняття їх до Київського Флорівського монастиря. Через деякий час у монастирі сталася жахлива пожежа. Монастир згорів, а з ним і келія, куплена Єленою і Євгенією. Знову вони опинилися у дуже скрутному становищі. Здавалося, зникла остання надія влаштуватися в обителі. Сприйнявши нещастя як волю Божу, вони вирішили піти до Воронежа, оскільки ходили чутки, що монастир після пожежі не буде відновлений.
Повернувшись до Воронежа і розпочавши клопотання щодо вступу в колишню свою обитель, вони раптом отримали з Києва звістку про відновлення Флорівського монастиря після пожежі й запрошення на вступ до нього. Втішені цією звісткою, вони негайно вирушили до Києва. Важким був їхній шлях. Їм довелося терпіти й голод, і нестатки, і всілякі прикрощі, поки дісталися до Києва. Після прибуття вони одразу ж були прийняті до Флорівського монастиря, де прожили якийсь час, поки їх не спіткало нове лихо. Келія їхня знову згоріла, і їм наказали залишити монастир.
І знову подвижниці звернулися по молитовну допомогу до Цариці Небесної і преподобних отців Печерських. Якось дорогою до Лаври Єлена зустріла знатного воронезького пана, який приїхав до Києва. Цей чоловік добре знав її родину. Він пішов разом з нею до Лаври й умовив владику, Київського митрополита Серапіона (Александровського), повернути черниць Єлену і Євгенію до Флорівського монастиря. Владика пообіцяв, але обіцянку цю виконав уже його наступник, митрополит Євгеній (Болховитінов), який доводився далеким родичем черниці Єлені. Тодішня ігуменя Смарагда за клопотанням владики в 1817 р. прийняла обох черниць у число насельниць Флорівського монастиря.
Тут Єлена подвизалася до самої своєї кончини. За спогадами її сучасниць, вона вирізнялася добротою та взірцевим життям. Своїми багаторічними трудами, любов’ю до ближніх і милосердям вона заслужила пошану всіх монастирських стариць.
І хоч як у гостях добре, а додому все ж повертатися треба. Скільки у цьому суєтному світі не живи, та настане остання хвилина, тоді й багач, усім багатий, і жебрак, одягнений у саме лише дрантя, мають залишити всі земні турботи і клопоти, щастя і страждання, відійти в інший світ і дати відповідь там за всі свої діяння перед Всевишнім Суддею, Який воздасть кожному по його заслугах.
Настала, нарешті, хвилина, коли Господь покликав до Себе і смиренну рабу Свою черницю Єлену. Навесні 1834 р., в середині березня, вона захворіла. Але хвороба не порушила спокій її душі, і вона не тужила, а раділа, наче щасливий мандрівник, який знає, що, коли він прийде на батьківщину, то зустріне там привіт і ласку. У хворобі своїй вона виявляла надзвичайне терпіння, постійно перебуваючи у молитві, коли ж відчула наближення кончини, забажала причаститися Святих Таїн.
З великою радістю і трепетом промовляла вона слова молитви перед Причастям: “Вірую, Господи!”. На запитання черниці Євгенії, яка не відходила від неї ані на хвилину, чому вона з таким особливим почуттям говорила: “Вірую, Господи!” — Єлена відповіла, що вона бачила Святу Чашу, охоплену небесним сяйвом.
.jpg) Попрощавшись із сестрами, 23 березня / 5 квітня 1834 р. стариця відійшла з миром до Господа і, згідно з її останньою волею, була похована в труні святителя Тихона Задонського. Цю скромну труну святитель Тихон, задовго до своєї кончини, приготував для себе і просив, щоб у ній його поховали. На заперечення близьких, що архієреєві непристойно бути похованим у простій труні, він відповідав, що “якщо ви мене в цій труні не поховаєте, я перед Престолом Христа Спасителя судитимуся з вами”. Коли ж святитель опочив і його одягнули в архієрейське вбрання, то труна виявилася замалою. Тоді була зроблена інша труна, в якій святитель був урочисто похований. Через сорок днів після його кончини братія роздавали майно покійного бідним, і таким чином труна святителя дісталася черниці Єлені, яка зберігала її протягом 50 років.
Сьогодні, у наш прагматичний час, коли для багатьох людей вступ молодої дівчини до монастиря видається мало не дикунством, важко зрозуміти, навіщо протягом півстоліття, поневіряючись, зазнаючи різних нещасть, черниця Єлена зберігала, немов дорогоцінний скарб, стару труну. Не гроші, не золото і навіть не коштовну ікону, а просту, з дощок збиту труну. “Пам’ятай про кончину твою, і повік не згрішиш”, — говорить нам Святе Письмо (Сир. 7: 39). Якби ми насправді пам’ятали про те, що не сьогодні-завтра нам доведеться полишити цей світ і дати відповідь за все, що ми зробили недоброго або не зробили доброго у цьому житті, багатьох поганих, а то й просто необдуманих дій ми б не вчинили. Подвиг черниці Єлени полягав саме у збереженні смертної пам’яті, і за це уважне ставлення до життя, за прагнення горнього, за нескінченну любов до Бога, з якої народжується любов до ближніх, Господь дарував їй безліч благодатних дарів.
Ось уже 175 років на могилу черниці Єлени приходять богомольці з проханнями про заступництво перед Престолом Божим. Дуже багато чудес молитвами блаженної стариці звершилися за ці роки. Приєднаймо і ми свій голос до молитов тих, хто отримав або сподівається отримати її молитовну допомогу: “Упокой, Господи, душу угодниці Твоєї черниці Єлени і молитвами її помилуй нас”.
|
| до списку |
 |
|
|
|
|
