Анонс | Новини | Монастирі Києва | Храми Києва | Фотогалерея | Карта сайта
Укр | Рус
Яндекс.Метрика

Рекомендуємо

Image
Image Монастыри и храмы Киева
Монастыри и храмы УПЦ
Image
Украинский хостинг, сайт бесплатно, раскрутка сайта бесплатно. Киевские Митрополиты

 
10/02/2010
“Богу — Богове, а кесареве має належати людям”
Ці слова, сказані великою княгинею Олександрою Романовою, стали своєрідним девізом, що визначив усе її життя, присвячене служінню Богу та людям. У миру Олександра Петрівна Романова, у протестантському хрещенні Олександра Фредеріка Вільгельміна, народилася 2 травня 1838 р. у Санкт-Петербурзі. Її батько, принц Петро Георгійович Ольденбурзький, видатний російський військовий, державний діяч і член російського Імператорського Дому (син великої княгині Катерини Павлівни, племінник Миколи I), був також видатним філантропом, засновником і опікуном Імператорського училища правознавства, очолював справу жіночої освіти в країні, був почесним членом багатьох наукових і благодійних організацій, куратором Київського будинку опікування бідними, покровителем Офтальмологічної клініки. Допомагаючи батькові, Олександра сама з юних літ займалася благодійністю: в Петербурзі вона заснувала Покровську общину сестер милосердя, лікарню, амбулаторію, відділення для дівчат-сиріт, училище фельдшерок. Активну роботу велика княгиня проводила в керованій її батьком Раді дитячих притулків відомства установ імператриці Марії Федорівни.

25 січня 1856 р. вона перейшла у Православ’я з ім’ям Олександра і стала дружиною великого князя Миколая Миколайовича Романова (старшого), брата імператора Олександра II. Від цього шлюбу народилося двоє дітей — великі князі Миколай і Петро. Укладений без любові, щасливим він не був і через десять років фактично розпався: великий князь, пристрасний шанувальник балету, в 1865 р. захопився балериною Катериною Числовою, з якою відкрито проживав разом і яка народила йому п’ятьох дітей.

Тепер велика княгиня Олександра, якій і раніше не до вподоби були світські розваги, цілковито зосередилася на своїй благодійній діяльності. Князь Д. О. Оболенський у 1877 р. так описував її: “Вона в середовищі двору є якоюсь юродивою або блаженною. І вона дійсно така, і це в ній невдаване. При цьому вона не просто юродива, а російська юродива, зі всіма інстинктами, смаками та симпатіями найпростішої російської жінки. Але скільки вона робить добра і як вона це робить — про те знають лише облагодіяні нею. Все це здається мені таким незвичним, що я ладен думати, що в цьому дивацтві є щось знаменне”.

Князь не помилився. Дійсно, це “дивацтво” кілька років потому вилилося у великий подвиг “живого чернецтва” — напряму, який набував тоді дедалі більшого поширення у країні й передбачав не тільки найсуворіше дотримання чернечих статутів св. Савви Освященного та Феодора Студита, а й практичне служіння стражденному людству. Але перед цим на велику княгиню Олександру чекав новий удар: аби якось виправдати свою легковажну поведінку в очах Олександра II, Микола Миколайович публічно звинуватив дружину в подружній невірності. Винним було названо духівника великої княгині — протоієрея Василія Лебедєва, настоятеля домової церкви на честь ікони Божої Матері “Усіх скорботних Радість” Миколаївського палацу. Імператор не побажав розібратися в тому, що сталося, і відмовився приймати велику княгиню для пояснень. Під приводом лікування він вислав княгиню за кордон. А лікування було дійсно необхідним: якось під час поїздки в кареті коні стрімко помчали й перекинули екіпаж, Олександра Петрівна отримала важку травму хребта, що згодом позначилося на її здоров’ї — у неї не рухалися ноги. В 1879 р. велика княгиня залишила Петербург, як виявилося, назавжди.

Півтора року вона провела за кордоном, але повністю одужати не вдалося. Олександр III, який зійшов на престол після вбивства народовольцями батька, дає дозвіл на її повернення до Росії. У листі до імператора Олександра Петрівна писала про своє бажання оселитися в Києві: “Жити в Петербурзі при моїй важкій недузі та при настроях у нашому Домі, при моїй слабкості — згубно… Єдина надія на зцілення — це спокійне життя. Пожити у Святому Києві для мене було б душевною утіхою…”.

Повертаючись на батьківщину на пароплаві, у червні 1881 р. вона зробила зупинку біля берега поблизу Афонської Гори. Побувати на Святій Горі велика княгиня не могла, оскільки жінкам з’являтися там заборонено. Проте на пароплаві княгиню відвідали афонські старці, у бесіді з ними вона зміцнювала свої духовні сили.

Після повернення із закордону вона орендувала будинок у Липках — аристократичному районі Києва. Незважаючи на інтенсивне лікування, Олександра Петрівна, як і раніше, не могла пересуватися самостійно. Прикута до інвалідного візка, вона знаходила втіху у молитвах і читанні Псалтиря, який називала “джерелом вічної радості”. Перейнята ідеєю “живого чернецтва”, вона писала в одному зі своїх листів: “Живе чернецтво — ось прапор, що такий дорогий моєму серцю. Жодні чернечі обітниці та правила не заважають любити ближнього, як самого себе, служити стражденним, знедоленим”.

Щоб втілити свої ідеї, Олександра Петрівна придбала на власні кошти (50 000 карбованців) на Лук’янівці, на схилі Вознесенської гори, велику садибу площею шість десятин, де в 1889 р. заснувала Свято-Покровський жіночий монастир. Заснування монастиря “царственою жоною” на цьому місці було передбачене ще прп. Феофілом Київським († 1853). Монастир надавав пристановище бідним жінкам, які бажали присвятити себе Богу та ближньому. Лише за п’ять місяців піклуванням великої княгині на території монастиря було збудовано Покровську церкву, а незабаром тут виросло ціле містечко. У перші ж роки було створено багато богоугодних закладів — безкоштовні лікарня, притулок, амбулаторія й аптека, церковно-парафіяльна школа з гуртожитком для учнів. Церковні, житлові, лікарняні й господарські споруди будували за проектом видатного київ¬ського архітектора Володимира Ніколаєва. Вже в 1893 р. почала працювати безкоштовна амбулаторна лікарня для незаможних, яка приймала до 500 хворих на день і за своїми розмірами, зручністю та обладнанням не мала рівних у всій імперії. Перші “фотографії променями Рентгена” було зроблено в Покровському монастирі вже в 1896 р., через рік після їхнього відкриття. Завдяки високій кваліфікації лікарів смертність під час операцій становила не більше 4%, що було неймовірно низьким показником для того часу. Олександра Петрівна сердечно ставилася до лікарів, по-материнському підбадьорювала, допомагала їм і довіряла їхній професійній майстерності — в монастирській лікарні їй самій було зроблено кілька операцій.

Усе це вимагало величезних коштів. Велика княгиня продавала свої коштовності та вкладала отримані гроші в будівництво та устаткування лікарень. Ще під час будівництва Олександра Петрівна оселилася в маленькій келії і носила чернече вбрання, дещо пізніше прийняла і чернечий постриг з ім’ям Анастасія, але це стало відомим лише після її смерті, коли було оголошено її духовний заповіт. У кабінеті великої княгині знаходився подарунок батька — чудотворна Почаївська ікона Божої Матері, перед якою вона щодня молилася й отримала зцілення — в монастирську обитель княгиню привезли на візку, а тут вона почала ходити. На подяку за милість Божу княгиня сама опікувалася лежачими хворими, доглядала їх, була присутня на операціях, нерідко навіть асистувала хірургам під час багатогодинних операцій. Про порядок у лікарні, роботу сестер, харчування хворих та їхнє духовне життя також дбала “велика матушка”, як невдовзі почали її з любов’ю називати. В 1894 р. Синод вирішив до процвітаючого Покровського монастиря приєднати Межигірський монастир, який перебував тоді в повному занепаді. Завдяки зусиллям царственої черниці і цей монастир було відроджено.

У 1896 р. Миколай II з дружиною відвідали “тьотю Сашу”. Імператор пожертвував значну суму на розширення лікарні й розпорядився щорічно виділяти з казни 80 тис. крб. на утримання монастиря. За присутності царського подружжя було закладено величний соборний храм в ім’я святителя Миколая, ескізний проект якого підготував Петро Миколайович, молодший син Олександри Петрівни. На кошти, пожертвувані царем, у 1897–1898 рр. було відкрито також нову споруду лікарні та вдосконалено медичне обладнання.



“Велика матушка” багато молилася і дотримувалася суворого посту. До 1894 р., коли стан її здоров’я почав погіршуватися і їй самій була необхідна серйозна операція, вона відвідувала всі монастирські служби, сама читала шестопсалміє, часи, канон. Померла “царствена черниця” після тяжких страждань о 1 й годині 20 хв. ночі з 12 на 13 квітня 1900 р., у вівторок Світлої седмиці. Поховали її, згідно із заповітом, на монастирському кладовищі, на могилі встановили простий кам’яний хрест.

Незважаючи на всі катаклізми та війни, якими було таке багате ХХ століття на нашій землі, Свято-Покровський монастир уцілів, збереглася і могила “великої матушки”. Насельниці монастиря та численні паломники свято шанують пам’ять черниці Анастасії, великої княгині Олександри Петрівни, принцеси Ольденбурзької.
до списку
 
Фотогалерея
© 2008-2017. Офіційний сайт Свято-Іллінської церкви Київської Митрополії Української Православної Церкви.

Всі права захищені.


Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на
http://orthodox-church.kiev.ua/

Головний редактор - протоієрей Віталій Косовський.





 

Створення сайту "Лаймнет"