Сьогодні Антоніні Арсеніївні Альохіній 87 років. Її розповідь?— ще один “смальтовий камінчик” у дивовижну мозаїку Промислу Божого. Важко їй було не тільки у роки війни, але й у повоєнний час. Проте Господь завжди утішав. Антоніна Арсеніївна переписувала ноти для братського хору Києво Печерської Лаври, а також для регента Володимирського собору Михайла Семеновича Литвиненка. Окрім того, вона була ученицею відомого диригента Павла Івановича Муравського.
***
Ми з мамою та сестрою жили на Тургенівській вулиці. Жили скромно. Тато помер у 1933 році, й ми за нього отримували маленьку пенсію. Мама працювала в артілі надомницею-в’язальницею, сестра Аля навчалася у школі, а я працювала в Центральному універмазі Києва продавцем культтоварів. Мама співала в архієрейському хорі, а ми, дівчатка, завжди були поруч із нею. Коли радянська влада почала закривати храми, хористи приходили до нас в однокімнатну квартиру (20 кв. м) на першому поверсі, зачиняли вікна, щоб перехожі не почули церковного співу, й під акомпанемент нашої чудової німецької фісгармонії розучували або повторювали молитви до наступного богослужіння.
У Києві війна запам’яталася світломаску-ваннями й німецькими наказами. Мені тоді було 18 років. Хліб і продукти нам видавали за картками?— 100 г на особу, хліб був наполовину з лушпинням. Але під час війни відкрилися деякі храми, мама там співала, але ніколи не брала за це платні, й нам, дочкам, у подальшому це прищепила.
Наказ німців про збір євреїв Києва біля Бабиного Яру був несподіванкою. Євреї не могли припустити, що це буде їхнім кінцем. Із сусіднього двору виходили сім’ї з маленькими дітьми на руках, за спинами?— мішки з речами, везли коляски, доверху наповнені хатнім скарбом.
***
По всьому місту порозвішували величезні афіші з фотографіями молодих усміхнених дівчат та хлопців. В оголошеннях пропонувалася хороша робота в Німеччині. Охочі знаходилися, але небагато. Тоді на базарах почали влаштовувати облави: територію оточували німецькими солдатами й великою кількістю машин, хапали людей, незалежно від віку, навіть з маленькими дітьми, заштовхували до машин і везли як робочу силу до Німеччини.
Домоуправитель, який вислужувався перед німцями (після звільнення Києва був засуджений на 25 років), приніс повістку мамі й мені. Ми взяли з собою документи, фотокартки, одяг, взуття й пішли на Львівську вулицю (тепер Січових стрільців), де були казарми Київського військового округу.
У вантажівці під конвоєм нас відвезли на залізничний вокзал і пересадили у товарні вагони. У заледенілих із відчиненими висувними дверима вагонах було страшенно холодно. Люди лежали на крижаній підлозі. Давали по одному буханцю хліба. Скільки ми їхали, не пам’ятаю?— тиждень, може, більше?.. Змучених і голодних, нас висадили на залізничному вокзалі в центрі Берліна, розділили на групи й виставили невеликими рядами. До мене з мамою підійшов німець у цивільному та запропонував йти з ним. Наступного дня нас відвели на кухню, де наказали чистити варену картоплю в мундирах. Там ми познайомилися з іншими нашими вивезеними жінками.
Я не пам’ятаю, якого саме дня почалося бомбардування Берліна Англією. Знайомий по кухні українець допомагав нам ховатись у бункері. Чавунні двері, такі ж завіси й засувка здригалися від ударів бомб іззовні. Одного разу, після бомбардування, ми виходили з бункера, аж раптом стало важко дихати, задушливий дим проникав скрізь?— палав увесь вокзал… Залишилися ми в чому були, та ще картонна коробка з нашими київськими документами й дорогими для нас фотокартками. Хто й куди подівся зі знайомих?— ми не знали, і більше їх не бачили.
Вранці той же українець відвіз мене
з мамою до якоїсь організації, звідки нас направили на фабрику-кухню, де працювало багато наших співвітчизників. Готували їжу для громадського харчування. Все розливалось у величезні термоси, що стояли у дворі, та розвозилося по фабриках, заводах тощо.
Мама чистила овочі, а мені потрібно було розливати й заповнювати термоси у дворі. Вискакуючи з гарячої кухні у двір, я сильно застудилася, але на це ніхто не звертав уваги. Напевно, ніхто не хотів працювати із термосами. Наглядача у нас не було, працівники добре вправлялися і тому працювали самостійно. Ми з мамою вирішили втекти.
О п’ятій годині ранку без речей ми тихенько піднялися й… пішли “в нікуди”. Мама питала у перехожих, де знаходиться біржа праці. Вони підказували, і ми знайшли. Привітна співробітниця підшукала для нас роботу в приватній їдальні. До наших із мамою обов’язків входило: рано-вранці встати, замкнути “спальну комірку” й почистити овочі. Поки офіціантка обслуговувала в їдальні відвідувачів, я мила посуд, а мама продовжувала чистити овочі. Ставилися до нас господарі Шеффлери не дуже приязно, санітарних умов жодних, працювали понад 12 годин на добу по шість днів на тиждень.
***
Мама вважала, що оскільки Берлін?— велика європейська столиця, то в ньому повинні бути росіяни-емігранти і православна церква. Багато було німецьких кірх, але чомусь ніхто з німців не знав, чи є в Берліні руська церква. Одного разу нам дали адресу храму?— православного кафедрального собору на честь Воскресіння Христового. Пам’ятаю, ми бігли, боялися щось пропустити з богослужіння. Заходимо?— запах ладану, палаючих свічок, безліч людей. Іконостас дерев’яний, темний, різьблений… Наше, все наше! Диво! Горить панікадило, хор співає твори православних композиторів. Крилас був заповнений дівчатками-остарбайтерами з нашитими на рукавах клаптиками із літерами OST.?Але коли у вівтарі пролунав возглас священика, ми розридалися, почувши голос отця Адріана Римаренка, колишнього настоятеля церкви в ім’я Святителя Миколая, що на Аскольдовій могилі в Києві.
Ще до війни, після закриття церкви на Аскольдовій могилі, отець Адріан з дружиною, Євгенією Григорівною, і двома синами знайшов притулок у благочестивих киян на вулиці Татарці, оскільки на нього чекала доля інших священиків?— в’язниця, табори, розстріл. Отець Адріан, побоюючись за сім’ю, виїхав, а з ним 40 лікарів із сімействами?— парафіяни батюшки. Так вони опинилися у Воскресенському соборі. Митрополит Серафим призначив отця Адріана настоятелем собору (зі слів парафіян).
***
З цього дня життя для нас абсолютно змінилося! Жили тільки надією прийти у храм наступної неділі. Ми перезнайомилися із парафіянами. Невдовзі маму запросили співати у хорі під керівництвом Ледковського, а мене?— на криласі.
Тим часом бомбардування частішали й посилювалися. Це було наче пекло, але найжахливіше?— бачити безліч людських трупів, розчавлених та завалених руїнами. Під час одного з бомбардувань загинув син отця Адріана Серафим, який працював у шпиталі та переносив хворих на ношах у бомбосховище. Поховали його на російському цвинтарі у Тегелі.
Отець Адріан із сім’єю, а з ним і пара-фіяни залишили Берлін. Митрополит Серафим також виїхав. У соборі служив отець Віталій (Устинов)?— дуже діловитий, енергійний, суворий, активний чернець. Якось він підійшов до мене і сказав, що потрібно їхати до закритого табору служити Літургію для наших остарбайтерів і що він хоче взяти мене із собою як помічницю. Я сказала, що запитаю дозволу у мами. Мама спочатку заперечувала, однак після розмови з отцем Віталієм погодилася.
В одну з неділь ми вирушили у подорож із великими та важкими валізами. У отця Віталія із собою було все для богослужіння, у мене?— молитвослови, поминальні записки, хрестики, свічки, просфори. Дорога виявилася з кількома пересадками на різні види транспорту, навіть лісом ішли. Це було дуже далеко від Берліна. Врешті-решт на горизонті ми побачили бараки, але скільки ж їх! Ціле поселення! Ось уже видно колючий дріт, а за ним?— люди, цілими рядами. Вони чекали обіцяного богослужіння. Прохідний пост?— німецькі солдати перевіряють перепустку в отця Віталія. Народ за дротом заворушився, зустрічаючи батюшку. Люди з радісними вигуками вітали його. Отець Віталій сповідав бажаючих причаститися.
Після Літургії батюшка звершив молебні, панахиди, хрещення. Далі нас провели до кімнати, де було накрито стіл. На столі стояли бруквяний суп, заправлений маргарином, і пайка, яка видавалася на тиждень цим нещасним: шматочок м’яса, булочка і трішки мармеладу. І все це вони самі не з’їли, а зберегли для гостей.
***
У соборі старостою був Микола Миколайович. Він та його дружина?— кияни, у 1917 р. емігрували до Берліна. Їм було цікаво спілкуватися з нами, вони завжди багато розпитували про Київ. За соціальним станом вони були “фольксдойче” (німці). Подружжя дуже співчувало нам і хотіло допомогти. Одного разу вони розповіли, що у Берліні в них є знайомий німець, колишній киянин, який також емігрував під час революції з сім’єю. Отто Карлович Мюллер курирував іноземців. Микола Миколайович розповів йому про нас, познайомив. Той відгукнувся на його прохання.
Нас забрали до невеликого табору у Шарлоттенбурзі, що розташовувався у центрі Берліна. Скільки було щастя, коли в суботу після короткого робочого дня ми з мамою могли піти ввечері на всеношну до собору. Побували в Тегелі на російському православному цвинтарі, де є церква на честь рівноапостольних царя Константина та цариці Єлени. Їздили в Потсдам до церкви, здається, в ім’я Марії Магдалини.
***
А воєнна обстановка ставала дедалі напруженішою. Ми знали, що Червона Армія наближалася до Берліна. Духовенство хвилювалося. Шеф нашого табору видав нам по хлібині й наказав бігти до гітлерівського бункера. Там уже було повно людей. Усі були вкрай схвильовані й налякані.
Час спливав. Ми з мамою з’їли наші хлібини, дуже зголодніли й вирішили піти у табір ще по хліб. Перед нами відсунули важкий засув дверей та одразу ж зачинили! Який жах!!! Кулі, снаряди, вибухи, дим. Ми впали на тротуар і повзком дісталися табору. Перше, що побачили, — наш шеф табору лежав убитий у дворі. У таборі вже були солдати-червоноармійці.
Нас направили у табір з відправки додому. У кабінеті ПФК (Перевірочно-фільтраційної комісії) члени комісії нас допитували, як ми потрапили до Німеччини. Відвели нас до бараку, де було багато таких, як ми. Дозволяли вільно пересуватися територією табору, непогано годували. Потім прийшов “товарняк”, щоб відвезти нас до СРСР.?Однак маму повезли додому, здавалося, в нікуди, а мене залишили в таборі й… відрядили до запасного полку, де я прийняла військову присягу і де мене навчали військової справи: стріляти з гвинтівки, кулемета тощо. Нас нікуди не відпускали, церкву відвідувати не мала змоги.
Настав час першої демобілізації літніх солдатів і жінок-солдаток. До нашої роти прийшов маршал Жуков, сказав, що в Берліні знаходиться штаб Радянської військової адміністрації (РВА) і пункти з обслуговуючим персоналом. Жуков пообіцяв платити 600 карбованців на місяць радянськими грошима і 600 марок німецькими, безкоштовне харчування в їдальні або сухий пайок у магазині. Я пристала на таку пропозицію. Мене зарахували до штабу листоношею. На першому поверсі, в колишній кухні, розташовувалася моя пошта. Мені приносили листи, посилки, а я переправляла їх на пошту. Поверталася з кореспонденцією для всієї РВА.?Люди знали, коли я мала йти з пошти й, виходячи з будиночків, вітали мене й запитували: “Тоню, мені лист є?”, “А мені є?”. Загалом я була задоволена, адже після роботи знову могла бувати у церкві!
Незабаром я отримала листа від мами. Якось мама стояла в черзі і з кимось розмовляла. Раптом за спиною вона почула знайомий голос: “Мамо!”. Озирнулася, а до неї в обійми кинулася Аля?— моя сестра!
Я завжди дякую Господу за Його Промисел про нашу сім’ю. Після того як ми з мамою вийшли з німецького бункера, сподіваючись знайти їжу, бункер був затоплений водою,
і всі, хто знаходився в ньому, загинули. І так усе життя Господь виводив нас із важких випробувань. Слава Богу за все!
Церковна православна газета,
квітень 2010, № 8 (258)
