Велика Вітчизняна війна очима дітей
Велика Вітчизняна війна тривала 1418 днів?— майже чотири роки. Це був час поневірянь, горя, важкої праці. Якось уже забулося, що практично немає родини, яку б не обпалила ця війна. Коли я готувала статтю, багато дітей війни, нині немолоді чоловіки та жінки, зі сльозами на очах відмовлялися давати інтерв’ю — настільки важко було їм згадувати минуле.
Діти, обпалені війною… Вони зустріли її в різному віці: хтось зовсім маленьким, хтось підлітком або на порозі юності. Війна застала їх у столичних містах і маленьких селах, удома й у гостях у бабусі, в піонерському таборі, на передньому краї й у глибокому тилу. Нерідко траплялися випадки, коли підлітки воювали у складі військових частин (сини і дочки полків). Багато з них загинуло у боях чи було страчено німцями. Дивно, що кількість дітей, які воювали, ніхто не підраховував. У Великій радянській енциклопедії сказано, що під час Великої Вітчизняної понад 35 тис. піонерів?— юних захисників Батьківщини — було нагороджено бойовими орденами і медалями.
Одним із таких дітей війни був наймолодший льотчик Другої світової, син відомого авіаційного діяча М. П.?Каманіна, Аркадій Миколайович. У 14 років він потрапив на Калінінський фронт до авіаційного корпусу батька. Працював механіком зі спецобладнання в ескадрильї зв’язку штабу 5 го Гвардійського штурмового авіакорпусу.
Потім почав літати бортмеханіком і штурманом-спостерігачем на двомісному літаку зв’язку У-2, що мав подвійне управління в обох кабінах. На прохання Аркадія, після злету льотчики дозволяли йому пілотувати?— так він навчився літати. Аркадій зі штабу авіакорпусу літав у штаби дивізій, на командні пункти авіаполків, виконував найрізноманітніші завдання, в основному зі зв’язку, серед яких — політ через лінію фронту до партизанів, щоб передати елементи живлення для радіостанції. Після війни був зарахований слухачем підготовчого курсу Військово повітряної інженерної академії ім. проф. М. Є. Жуковського. 13 квітня 1947 р. помер від менінгіту й був похований у Москві на Новодівичому кладовищі.
Але, напевно, найзнедоленішими були малолітні в’язні фашистських концтаборів. У них відібрали не лише дім, хліб, материнську ласку… Їх використовували на благо рейху. В латвійському концтаборі Саласпілсі для поранених німецьких солдатів з 1941 до 1945 року в полонених дітей було викачано 3500 літрів крові. Для цього використовували навіть немовлят. Не чіпали тільки малюків з ознаками захворювання і тих, у кого шкіра була вкрита виразками. Тому доросліші хлопці дряпали малюкам обличчя, бруднили їх і так рятували від смерті…
Гинули діти не лише на фронтах, у концтаборах, але й в окупованих фашистами містах. У блокадному Ленінграді 11 річна Таня Савичева вела щоденник.
Ось рядки з нього:
“Женя померла 28 грудня о 12 годині 30 хвилин ранку 1941 року. Бабуся померла 25 січня о 3 годині дня 1942 року. Олексій помер 17 березня о 6 годині ранку 1942 року. Дядько Василь помер 13 квітня о 2 годині ночі 1942 року. Мама?— 13 травня о 7 годині 30 хвилин ранку 1942 року. Савичеві померли. Померли всі. Залишилася одна Таня”. Вона не набагато пережила рідних…
***
Моя покійна мати, віруюча людина, Уляна Іванівна Ракицька (уроджена Головащук) під час окупації жила в с. Соболівка Житомирської області. У них на постої стояли німці. Коли мамі виповнилося 16 років, її хотіли забрати до Німеччини. Їхній постоялець Вільмс, за якого мама молилася потім усе життя, виклопотав їй звільнення, буквально знявши її з потяга. Вона була старшою дитиною в сім’ї. Дорослі її брати загинули, і потрібно було допомогти матері підняти шістьох дітей, які залишилися. Їй було дуже важко. Мама завжди плакала у День Перемоги. Невідомо, де були поховані загиблі в боях родичі матері й батька (він був начальником розвідзагону партизанів), але наша сім’я доглядала за занедбаними могилами у Кирилівському гаю і на Лук’янівському військовому кладовищі. Батько завжди казав, що, можливо, так само хтось доглядатиме і за могилами наших близьких…
Ті з дітей війни, з якими мені довелося розмовляти про їхнє дитинство, кажуть, що практично не пам’ятають того, що було до війни. А те, що відбувалося під час війни?— згадується до найменших подробиць, незважаючи на вік.
***
Своїми спогадами ділиться Жанна Георгіївна Дубровіна (1939 року народження)?— онучка (по батькові) репресованого в 1937 р. із Дону священика Володимира Олександровича Григоровича, який в ув’язненні будував Біломоро-Балтійський канал:
“Наша сім’я жила у Херсоні. Коли почалася війна, мої три дядька і батько були призвані військкоматом, а інші члени родини (літні батьки мами, мама, тітка, бабуся?— господиня дому?— і я) вирішили йти разом з нашими військами на схід. Мені було два з половиною роки. З іграшок мені дозволили взяти тільки ватяного діда-мороза. Яскравий спогад?— навантажена речами підвода їде сльотавим листопадовим бездоріжжям, а на речах сиджу я з дідом-морозом у руках. Ми доїхали лише до якогось села Миколаївської області?— далі були німці. Зимували ми в маленькому сарайчику з худобою (корова, вівця) у знайомих нашого діда. В селах німці влаштовували облави на молодих дівчат і хлопців для відправлення до Німеччини. Моя 16 річна тітка пішла в село поміняти речі на їжу й потрапила в облаву, потягом її відправили з молоддю на роботу до Німеччини. Моя мама дуже схудла під час війни. Бабуся переховувала її від німців у моєму ліжечку-люльці, поклавши на дно маму, а зверху накидавши сіна. Якось прийшли німці й почали шукати тих, хто сховався, протикаючи штиками ліжка й матраци. Від страху я навіть перестала плакати. Бабуся сиділа й гойдала моє ліжечко, і вони його не чіпали.
Коли звільнили Херсон, ми повернулися додому. Яке ж було здивування і радість усієї сім’ї, коли нам назустріч зіскочив з горища наш одноокий і запаршивілий кіт, який теж пережив самотність і війну й дочекався нас.
Було дуже важко після війни: голод, холод, злидні. Я не мала в чому піти до школи, у перший клас, і мама з гімнастерки пошила мені сукню, що запам’яталася на все життя. В усіх випробуваннях наша сім’я покладалася на Бога і підносила до Нього свої молитви, зокрема й подячні.
***
Багато сімей евакуювали у віддалені місцевості Радянського Союзу, але на них там ніхто не чекав. Ось що пригадує про евакуацію Ірина Федорівна Шипковська (вроджена Чала), 1937 року народження, яка зараз мешкає у Києві:
“Мій батько працював механіком на судноремонтному заводі. Ми жили на Подолі. Мама була віруючою, й у мене залишилися в пам’яті київські храми, куди я ходила разом із нею. Сім’я виїхала разом із заводом у сел. Звенигове Марійської РСР. У 1942 р. батько помер. Крім того, нас обікрали. Мати залишилася одна з двома дітьми, серед чужих людей, без освіти, професії і коштів на існування. З часом мама віддала старшу сестру на завод з виготовлення годинників м. Чистопіль, а мене?— у дитсадок. Потім ми переїхали до сестри в Чистопіль. Сім’я винаймала квартиру. Спати було неможливо, настільки нас заїдали блощиці. Маму з маленькою дитиною не хотіли брати на постійну роботу, тому вона перебивалася випадковим заробітками. Дуже часто ми ходили під магазин і просили у людей бодай шматочок хліба. Відчуття голоду було постійним і дуже сильним. Потім мама влаштувалася на завод з виготовлення годинників, але грошей катастрофічно не вистачало. У Києві в нас залишилася рідня і, як ми сподівалися, квартира. Тому в 1944 р. ми вирішили потайки тікати додому, бо існувала заборона на виїзд евакуйованих робітників. Мама забрала хліб за хлібними картками на місяць уперед, і вночі човняр по Камі спустив нас на Волгу. Спочатку ми їхали на пароплаві, а потім два місяці добиралися до Києва товарняками. Коли потяг стояв, мати просила у людей продукти. Звільнений Київ лежав у руїнах. Влада відмовилася повертати нам нашу квартиру?— вцілілі квартири потрібні були фахівцям. Ми залишилися на вулиці: з дітьми до гуртожитку й на роботу не приймали. Нам ніде було спати, а надворі був листопад. Ми шукали місця для ночівлі, просилися до людей у будинки, але ніхто не хотів нас приймати. Так ми забрели до приватного сектору в Голосієві. Там побачили дошки, які лежали під парканом. У дошках була ніша, і ми залізли туди. Мама задрімала відразу, а я все крутилася й не могла заснути. Собака за парканом чув нас і весь час гавкав. Потім з будинку вийшли кілька чоловіків з рушницями і дістали нас з-під дощок. А ще вдень мама напросила небагато картоплі, яку ці люди і знайшли у нас. Вважаючи нас за злодіїв, один з них трохи не застрелив маму. Я кинулася йому до ніг, почала плакати і благати не вбивати маму, бо я залишуся сиротою. Нас відпустили. Залишок ночі ми провели біля замерзлого озера. Я сиділа у мами на руках. Після цього випадку ми ходили з мамою селами, підробляли і просили. Потім старша сестра оформила опіку над бабусею, і та поступилася нам своєю кімнаткою на сім-вісім квадратних метрів на Борисоглібській. Це дозволило мамі піти на роботу, а мені?— до школи. Життя почало налагоджуватися. Віру в Бога я пронесла через усе життя, і я вдячна Йому за всі випробування, що випали мені й моїм близьким. Я навчилася цінувати людей, кожний прожитий день. Нехай Господь сторицею віддячить за кожний шматочок хліба, за кожну картоплинку, чашку молока, огірок, за нічліг у будинку чи сараї людям, які допомагали нам у скрутний час”.
Такою побачили Велику Вітчизняну війну діти. Як не дивно, вони не озлобилися, не стали жорстокими. Багато з них стали віруючими. Це сильне покоління, тому що це вони, діти війни, брали участь у відновленні зруйнованої економіки
і сільського господарства, освоювали нові землі й навчали вже своїх дітей відповідальності та любові до Батьківщини. Пом’янемо померлих дітей війни 9 Травня, а живих мені хотілося б від щирого серця привітати зі святом Перемоги і звернутися до них словами Іісуса Христа: “Мир Вам!”.
Наталя Ракицька
Церковна православна газета,
квітень 2010, № 8 (258)
|
